Відкритий лист до Героя-українця (Юлія Зарева)

Як проливає зброя вражу й пекучу кров,
Як зупиняються налиті люттю хижії серця –
Так несемо ми вам свою безмежную любов
Та віру в нескоренність й перемогу українського бійця!

Мені досі складно повірити, що я, юна дівчина з далекого Закарпаття, зуміла стати частиною такої щирої і природньої місії. Що цей лист триматиме людина, котрій я завдячую своїм спокоєм, хоч і нестійким, але миром і взагалі – життям. Мені б хотілося сповна виразити увесь той фонтан емоцій, котрі вирують у моїй душі, і я сподіваюсь знайти відгук на них у твоєму хороброму серці, Солдате. Та, певно, мої очі говорять красномовніше. Вони плачуть, воїне...  Цей лист обрамлений моїми сльозами, сльозами вдячності.

За те, що не побоявся.
За те, що пересилив людську слабку природу.
За те, що не здався.
За те, що не зрадив.
За те, що живий...

У цей нелегкий час нам нав’язали ворога. Сильнішого економічно, з кращим озброєнням і "без людських комплексів " – типу цінності життя. Вони не знають, що то таке.
Зате ми знаємо. Ми сильніші духовно, в наших серцях палає вогник надії, і, що найголовніше, – ми любимо свою державу понад усе, про що і свідчать незламні гасла визвольної боротьби проти гнобителів. Ми щодня доводимо: ми не стадо, ми не череда, нас не можна розстрілювати. Ви, наші захисники, непереможні, адже перед патріотизмом, відданістю справі і завзятістю будь-яка зброя – неодухотворена грудка металу. І ти, мій Воїне, це довів. Ти доводиш це кожного ранку, як розплющуєш очі і дивишся в стелю, згадуючи страшні перипетії війни. Адже ти пройшов крізь пекло, ніщо інше, як пекло, куди кожен потрапляє зі своїм вогнем. І нехай є сотні шизофренічних хробаків виду "Людина ", вистачить одного такого, як ти, аби зрозуміти: у цього світу ще є надія. Вистачить одного такого, як ти, аби у всіх куточках планети знали, що не перевелися "браття козацького роду ". Де б ти не був, Солдате, за тобою йдуть тисячі. Тисячі нездичавілих і незіпсованих зомбоящиками людських сердець, тисячі тих, хто так само, як ти, не злякався. Мій любий козаче, ти – Герой, ти – Людина. Бо загроза є реальним фактором, вона переслідує нас повсюди, ми її одвічні протеже.
А страх – це наш вибір. І ти, воїне, його зробив. Це не забувають, це не прощають, це не відкидають. І нехай сотні боягузливих людських слабкостей кричать твоє ім'я – шепіт твого героїзму буде голоснішим...
Мені б понад усе хотілось, аби ти, Герою, відчув мою підтримку, мій біль і мою віру в тебе. Аби мій натхненний лист не залишив тебе байдужим. І нехай мені 15, нехай я далеко, та я Українка. Твоя сестра і твоя вірна підтримка. Вогкі стіни госпіталю можуть сховати від пострілів і вибухів, але не можуть захистити від безнадії та розпачу у такий складний час. Тому я хочу, перш за все, сказати одне-єдине слово. Одне, але сенс безконечний: "Дякую". Дякую за волю, дякую за те, що я в безпеці. Дякую за те, що ти герой, бо ними не народжуються, а стають. Я пишаюсь тим, що мій лист читає справді гідний син своєї держави. Ми, звичайні люди, завжди поруч з вами і молимося за вас. Спасибі, що ти є, мій Герою!

Зарева Юлія, гурток «Журналістика».