Роздуми (Юлія Зарева)

Колись, ще будучи маленькою, я мріяла побачити на вулицях рідного міста маленькі марципанові будиночки з вигадливих казок, запашні стебла кориці замість квітів та лакричні палички на місці дерев. Можливо, я надто захопилася книжкою «Чарлі та шоколадна фабрика», або моя бездумно розвинена і непередбачувана дитяча уява так вирішила зі мною пожартувати...  Хтозна. Пройшли роки, я виросла, виріс світ.

Тепер моя уява позбулася зайвої «солодкості», я перестала малювати повітряні замки з липкої вати та рожевих поні на галявині. Життя стало набагато безрадіснішим, позбулося отих дитячих барв, якими ми так охоче розфарбовуємо світ та білі стіни наших кімнат. Для мене дорослішання стало своєрідною перепоною, замковою брамою, позаду якої залишилося все таке усміхнене, з дитячими веснянками. Досвід руйнує все, що сповнене сміху та безжурного щастя... І тепер, прогулюючись вулицями мого маленького Ужгорода, я бачу не шоколадні будиночки і не желейні дороги, а дещо втомлене, древнє і сонливо-спокійне місто, що часом гудить тихенько собі, неначе бджолиний вулик, а часом і взагалі дрімає в оксамитових позолотах осінніх прикрас.
Така собі світська апатія – неначе нас ніщо і ніколи не торкнеться. Неначе це не ми щодня, за ранковою газетою, бурхливо обговорюємо всю зіпсованість цьогь світу і як його докорінно можна змінити; неначе це не ми сотні разів приміряємо маски митців, філософів, гуру, політики і культурознавців у таких високих і актуальних переговорах, аби потім, ввечері, підійти до дзеркала і вжахнутися втомленістю цього лицемірного і байдужого до всього людського обличчя. «Ануж-бо, гляньте на власну душу... хоч разок!» – так і хочеться закричати. Та всім байдуже. Бо якими б мудрагелями ми не були, на ділі ми так і залишаємся слабкими і беззахисними істотами, які йдуть  туди, куди їх ведуть обставини.
Ми б’ємо себе в груди: «Та я таких висот досяг, я зробив те, і те я зробив…» «Сядь на місце, ти слабкий!» – ось варіант для людства в цілому і кожної людини окремо.
Так склалося, що ми живемо у вік цифрових технологій, коли новою вищою расою стали машини. Ми вже давно пасемо задніх. Індустріалізація зробила нашу працю примітивною, механічною, позбавленою забарвлення людської індивідуальності. А всі цінності на кшталт чесності та добра стали непотрібним мотлохом.
Ось до прикладу... Хто готовий просто піти і віддати першому зустрічному свій айфон? Питання на засипку! А знаєте, чому ви цього не зробите? Бо це означає самовбивство, це знаходиться поза зоною вашого комфорту, у яку ви упаковані, неначе в поліпропіленовий мішок. Ви без цього не існуєте, вас ще не намалювали. І потрібно багато, ой як багато! часу, аби отримати честь і право називати себе Живим.
Ось ми мітингуємо, малюємо плакати з написами «Треба змінити світ на краще!» А чи готові ми до цього? Чи, затиснуті у лещата звірства, жадоб і ліннощів, ми так і будемо гратися в «котики-мишки» із власними долями? Чи ми знаємо, куди  прагнемо дійти, якого Ельдорадо  шукаємо? Де починається «краще»? І хто нас веде?
Деякі мудрі голови таки виокремили з усієї купи непотребу найважливіші аспекти нашого розвитку і шляхи вирішення тих дозрілих проблем, які муляють нам перед очима. Якщо перейнятись офіціозом, то основними невдачами є деградація  земель – себто екологічні проблеми сучасності, вичерпання факторів виробництва, економічна парадигма, енергетична криза, демографічні проблеми та смертельні захворювання, які призводять до скорочення населення Землі, космічне сміття, невміння контролювати атомні технології, експорт демократії, перенаселення та численні моторошні війни.
Для того, аби редукувати згубний вплив оцих наслідків, потрібні численні фінансові затрати та, передусім, спільна важка праця. Праця усіх: європейців та азіатів, президентів та безхатьків, учителів та економістів, старих і малих. Усі глобальні недоліки існування, що ставлять під загрозу існування цивілізації – наслідок протистояння, з одного боку, природи, а з іншого, — людської практики. Але, тим не менш,  жодна із сторін не хоче повного знищення «суперниці», бо тоді існування втрачає сенс.
Та є щось навіть більш важливе, аніж матерільна підтримка всіх благородних проектів збереження світового ладу. Це – розуміння, усвідомлення простої і банальної істини: усі проблеми криються в нас самих. Не в катаклізмах, не в релігії і не в тих машинах. Найбільша невдача – це танцюючий шматок під назвою «homo sapiens». І поки ми не вирішимо, де для нас пріоритети і якими ми хочемо бачити наше майбутнє, доти жодна стіна не впаде і доти жоден міст нещасть не спалахне. Якщо ми таки дійсно вирішили щось робити, якщо ми готові порпатися у власній душі і власних помилках, то ми побачимо, що достатньо просто змінити наше власне ставлення до навколишнього середовища, один до одного, усвідомити всю складність ситуації і нарешті обєднатися заради спільного блага. Вистачить самим проникнути у розуміння того, що проблеми не стоять на місці так, як це робимо ми. Потрібно братися за справу і ліпити. Спочатку самих себе, а потім і довкілля. «Творися ж, людино!» – так казав поет. Ми не можемо знати, як нам буде, коли основні питання і невдачі вирішаться. Не можна вгадати, до яких змін у світі призведе набридлива вибагливість людської особистості. Хтозна… може нам знову буде мало, ми прагнутимемо ще більшого вдосконалення і процвітання рівня життя, що згодом призведе до загальноприродного виснаження і колапсу цивілізації. Всередині ж ми такі самі дикуни, як і тисячі років тому. А, може, все буде навпаки – ми залишимося задоволеними власним творінням і спокійно співіснуватимемо з довкіллям. Упевненими  в чомусь бути важко. Одне я знаю точно: так само, як годинник рухається вперед, – так і ми не повинні  стояти на місці, а творити все власними руками, просто «ліпити» і себе, і цей вередливий але такий затишний світ.

Юлія Зарева, гурток «Журналістика».