В гостях у клоуна… (Евеліна Гуштан)
Прийшовши на гурток журналістики черговий раз (ну, як черговий, насправді – тільки другий), я із захопленням почала слухати, про що саме ми сьогодні будемо говорити на занятті. Техніка інтерв’ю. Відразу ж згадую останню прочитану мною декілька днів тому книгу . Вона мала саме таку назву. Отже, я вже була «підкована», тому слова Олесі Іванівни вловлювала блискавично.
Ось і прозвучала її фраза: «Зараз ми підемо і спробуємо взяти інтерв’ю у власника кафе, що знаходиться у «ПАДІЮНі». Які у вас є пропозиції щодо питань?» Я заніміла... Мій пульс став частішим , а мова і зовсім втратила. Що? Підемо брати інтерв’ю? Але… В моїй голові промайнули кілька тисяч варіантів розвитку подій. Нарешті я взяла себе в руки і почала думати над списком питань для зовсім не знайомого для мене чоловіка. Завданням нашого сьогоднішнього інтерв’ю було більше дізнатися про кафе «В гостях у казки» як воно раніше називалося , а нині – «В гостях у клоуна». Я дуже хвилювалася, що саме я буду казати, як буду себе вести і взагалі… про різні і зовсім не важливі, на перший погляд, речі. Але водночас я розуміла, що це мій шанс дебютувати у ролі журналіста, я з таким нетерпінням чекала на це.
Приготувавши список запитань, ми ринули у кафе, яке знаходилось зовсім не далеко він нашого затишного кабінету. Коли я переступила поріг, то відчула холодний піт на лобі і жагу повернутися назад, у наш тихий маленький кабінетик. Але я переборола свій страх і невпевненість і зайшла у кімнатку з приглушеним світлом. Дуже здивувалась, бо ніколи тут не була, але знала про неї, бо кілька хвилин тому нам про неї розповіли… Кімната досить сіра і похмура. Виявилося, що це перероблений коридор. Справді? На мить я задумалася, згадуючи, яким міг бути цей коридор вдалекі радянські часи. Кілька столиків із жовтими скатертинами зовсім не додавали привабливості. Ми сіли і, розклавши все необхідне приладдя, чекали на героя нашого сьогоднішнього інтерв’ю – Євгена Володимировича Боброва. У повітрі повисла легка напруга. Ніхто не хотів розпочинати ставити запитання. «Гаразд, почну я», – саме така ідея спала мені на думку. До мене завжди приходять божевільні ідеї. Отже, ми розпочали своє перше, хоч і не зовсім справжнє, інтерв’ю.
З перших слів Євгена Володимировича стало зрозуміло, з ким ми маємо справу – поважна людина, не аби хто. Державний службовець, колишній артист цирку, учасник КВН, а нині власник кафе, – все це поєднано в одній людині. Він ні на мить не зупинявся – присутність чотирьох дівчат його зовсім не тривожила. Він розповідав про себе, дещо про свого сина. А я, забувши, за чим прийшла, роздивлялася цю не зовсім затишну кімнатку. Хоча, глянувши під іншим кутом, можна було розгледіти і позитивне: маленькі круглі столики, які можна зустріти у дорогих французьких кафешках, так і просилися закружляти у танці, щоб їхні скатертинки у пориві вітру розлетілися на всі боки. Щось я відволіклась від теми. Вибачте, але мої думки змінюються з надзвичайною швидкістю, мов на рожевих крилах – вибачте за банальну метафору. Отже – продовжу. Згадавши, що я все-таки майстер пера а не пензля, я почала вслухатися у слова пана Євгена. Були моменти, коли дівчата перебивали його, що мене трохи дратувало. Я гадаю, що потрібно дати людині договорити все, що вона хотіла, а вже потім задавати наступне запитання. Один за одним змінювались запитання з космічною швидкістю. От він розповідає про свою роботу у цирку , а от уже знайомить нас із аспектами роботи в кафе. Час від часу я теж задавала свої запитання. Телефонний дзвінок перервав нашу чудову бесіду, але ненадовго. Через 5 хвилин ми його далі допитували.
Та надійшов кінець цих перемовин. Ми щиро подякували нашому герою за те, що він не пошкодував часу на це імпровізоване інтерв'ю.
Евеліна Гуштан, гурток «Журналістика».