День пам’яті і примирення для людей похилого віку

5 травня педагоги відділу духовного і творчого розвитку «Джерела» Кравчук Тетяна Ерневнівна, Марченко Ольга Володимирівна та Надь Вікторія Михайлівна організували і провели зі своїми вихованцями камерний концерт в Ужгородському територіальному центрі соціального обслуговування.Проведення таких концертів уже стало для відділу традиційним, але вперше цього року відбулося напередодні Дня пам’яті.

 

Весна, з якою ми пов’язуємо не тільки пробудження природи, а й якесь своє внутрішнє відновлення, завершує свій цикл у травні. І саме на травень припадають свята, коли ми замислюємося над тим, кому саме завдячуємо своїм життям: День матері, День пам’яті, День Перемоги…

Наші діти виростають гармонійними, щасливими, добрими, чуйними лише тоді, коли вміють думати, вміють відчувати. Відчувати себе і тих, хто поруч. Як їх навчити цьому? Ніяк. Лише коли ми так живемо, вони самі вчаться від нас.

У «ПАДІЮНі» часто відбуваються такі ненав’язливі, непомітні «уроки».  Педагоги відділудуховного і творчого розвитку «Джерела»не влаштовують просто показових концертів – вони збирають родинні свята, на яких проходить взаємний обмін добром, почуттями.

5 травня, напередодні Дня пам’яті всіх, хто загинув у роки Другої світової  війни, педагоги відділу організували невеликий концерт, але не в стінах палацу, а там, де турбота й тепло особливо потрібні, – в Ужгородському міському територіальному центрі соціального обслуговування.

Старики, обділені увагою близьких, зібралися у просторому холі. У кожного свої думки, свої болі… Але в кожній парі очей читалися цікавість, і нетерпіння, і очікування маленького концертного свята…

З-під дитячих пальчиків побігли перші звуки – і багато хто зі слухачів полегшено зітхнув. Можливо, ці люди, яким наприкінці чомусь дістався гіркий шматок життя, не звикли до подарунків?..  Хто може сказати напевне?..  

Я намагалася непомітно витирати сльози, що набігали одна за одною, і вдивлялася в обличчя, позначені часом і долями. Худорлява бабуся, яка перед цим розповідала про свої дитячі воєнні згадки, швидким поглядом перестрибувала з одного маленького виконавця на іншого. Її сусідка, прикривши очі, похитувалася в такт музиці. Пальці сивого чоловіка бігали по колінах, як по клавішах. А в його сусіда через хворобу тремтіли весь час руки. Обличчя одного старика було, як застигла маска. А жінка поруч чомусь нагадувала мадонну…

Я слухала дитячу гру і думала, як мудро вчинили педагоги, який важливий урок отримували зараз наші діти! Ветеранів, яких ми звикли вітати в ці дні, на жаль, уже майже не залишилося. Але є ті, кому ми так само завдячуємо своїм життям – наші старики. І звернути свою увагу на них тоді, коли святкуємо пам’ять загиблих у війні, є добрим продовженням традиції доброти й людяності.

Діти поверталися додому задумані. Маленька солістка Каріна Корнута пояснювала мамі, чому трошки скуто танцювала під час виконання пісні, братики Іван та Мар’ян Бриньки  обговорювали, чим був схожий «чоловік, що сидів скраю» на їх дідуся. А моя Даринка сказала, обнявши міцно за шию: «Я ніколи не віддам тебе й тата в такий будинок»…

 

 

Вдячна педагогам мама  Леся Маркович

• 
• 
• 
• 
• 
•  

joomlamodniyportal.ru